Ще в роки Першої світової жителі міста збирали кошти для солдатів і родин, шили одяг і передавали продукти. Під час Другої світової знову діяли волонтери Червоного Хреста, проводилися збори та ярмарки. Після війни ванкуверці допомагали біженцям, які прибували з Європи. У пізніші роки підтримували постраждалих у В’єтнамі, на Балканах і в інших гарячих точках. Сьогодні ця традиція живе далі – особливо у допомозі Україні, коли громада міста об’єдналася, щоб підтримати людей, які тікають від війни. Далі на vancouveryes.
Благодійність у воєнні роки 20 століття
Під час Першої світової війни у Ванкувері діяло кілька благодійних комітетів. Головним став осередок Канадського патріотичного фонду, який збирав кошти для родин солдатів. Гроші надходили з пожертв мешканців, концертів і міських ярмарків. У ванкуверських газетах регулярно друкували списки благодійників, щоб показати приклад іншим. Школярі здавали монети й збирали продукти, жінки шили теплі речі для військових, а церковні громади готували посилки з харчами.
Під час Другої світової війни волонтерська активність у місті зросла. Канадський Червоний Хрест організував пункти збору крові та посилання медичних наборів у Європу. У шкільних приміщеннях і бібліотеках пакували посилки для солдатів. У міських театрах і залах проводили благодійні концерти, кошти з яких передавали у фонди допомоги військовим. Жіночі клуби створювали окремі групи підтримки. Вони шили спорядження, в’язали шкарпетки, виготовляли бинти й перев’язувальні матеріали. У портах ванкуверці зустрічали поранених, допомагали знайти житло й відновитися після фронту. При міських організаціях працювали центри для ветеранів, де волонтери чергували цілодобово.
Саме в ті роки благодійність у Ванкувері стала частиною повсякденного життя. Люди розуміли, що підтримка армії й постраждалих залежить від кожного. Ця звичка допомагати збереглася в місті й після закінчення війни.
Повоєнна доба, допомога біженцям і відновлення життя
Після 1945 року у Ванкувер почали прибувати перші поїзди й кораблі з Європи. Люди тікали з розбомблених міст, таборів для переміщених осіб і окупованих територій. У канадських портах їх зустрічали волонтери Червоного Хреста, представники церков і громадські активісти. На вокзалах працювали пункти допомоги, де роздавали їжу, одяг і ковдри. У місті розміщували тимчасові притулки для переселенців. Часто в них жили родини з дітьми, які втратили все під час війни. Чимало канадців погоджувалися приймати людей у своїх домівках, доки ті не знаходили роботу або власне житло. На базі місцевих церков організовували мовні курси й консультації, де допомагали оформити документи. Серед прибулих були сироти та підлітки, які пережили війну без батьків. Для них у Ванкувері створювали спеціальні програми опіки. Частину дітей усиновили місцеві родини, інших розмістили в громадах по всій Британській Колумбії. Канадський Червоний Хрест і католицькі місії координували ці переселення разом з урядом.
У 1950 у місті з’явилися нові групи біженців: угорці, чехи, поляки. Їх також приймали в громадах, де ще пам’ятали післявоєнні роки. Молодіжні організації допомагали знайти роботу, проводили збори для купівлі меблів і шкільних речей. Завдяки цим зусиллям Ванкувер став важливим місцем приймання та адаптації новоприбулих на заході Канади.
Ці роки закріпили за містом репутацію гуманітарного центру. Усі знали, що коли комусь потрібен прихисток, у Ванкувері знайдеться людина, яка підставить плече.
Гуманітарна активність у часи сучасних конфліктів
Після війни у Вʼєтнамі почали з’являтися перші великі благодійні кампанії нового типу. У 1979 році місто стало одним із центрів приймання «в’єтнамських човнярів» – людей, які тікали морем після падіння Сайгона. Канадський уряд разом із громадами Британської Колумбії прийняв понад 60 тисяч біженців, і значна частина з них прибула саме до Ванкувера. Волонтери зустрічали родини в аеропортах, допомагали знайти житло, збирали одяг і речі першої потреби. Багато канадців виступали приватними спонсорами, беручи на себе витрати на адаптацію.
У дев’яності роки місто знову стало місцем збору допомоги – цього разу для постраждалих на Балканах. У сербсько-боснійських і хорватських громадах Ванкувера організовували благодійні вечори, марші миру й відправлення гуманітарних контейнерів. Під час війни в Косово ванкуверські осередки Червоного Хреста і GlobalMedic відправляли медикаменти, перев’язувальні матеріали, фільтри для води. Частина волонтерів виїжджала працювати в таборах біженців у Південній Європі.
На початку 2000 років благодійна діяльність посилилася через конфлікти на Близькому Сході. Сирійська криза стала особливо помітною для Канади. У Ванкувері збирали кошти на переселення родин, які втекли з Алеппо та Дамаска. У місцевих церквах відкривали пункти приймання пожертв – одягу, дитячих речей, продуктів. Студентські організації університетів UBC та SFU організовували кампанії збору коштів через благодійні концерти та онлайн-аукціони.
У ці роки благодійність стала системнішою. Якщо раніше все обмежувалося одноразовими зборами, то тепер з’явилися програми постійної підтримки. GlobalMedic, наприклад, створив логістичну мережу, яка дозволяла швидко надсилати допомогу в зони конфліктів. Ванкуверські лікарі їздили в місії до Лівану й Іраку, а місцеві школи збирали гроші на аптечки та навчальні матеріали для дітей-біженців.
Місто, волонтери та уряд почали працювати разом. Міська рада координувала розселення новоприбулих, громадські центри проводили мовні курси й консультації. Благодійні фонди взяли на себе логістику, а релігійні спільноти підтримували родини морально й матеріально. Так поступово у Ванкувері сформувалася система, де допомога під час війни стала не разовим жестом, а звичним проявом людяності.
Ванкувер і війна в Україні
Після початку війни в Україні у 2014 році українська громада Ванкувера активізувалася. У місті почали проводити перші мітинги на підтримку України, збирали кошти на потреби армії й переселенців. Головними осередками стали Ukrainian Vancouver та AUUC Vancouver – організації, які ще з минулого століття підтримували культурне життя діаспори. Вони перетворилися на волонтерські центри, де збирали одяг, аптечки, турнікети й гроші для українських лікарень. У місцевих школах і церквах проводили благодійні ярмарки, виставки, концерти.
Після повномасштабного вторгнення у 2022 році масштаби допомоги зросли в рази. У Ванкувері майже щодня відбувалися збори, марші й публічні акції. Біля Ванкуверської артгалереї тисячі людей виходили з українськими прапорами, а на будівлях міста з’явилися жовто-блакитні підсвітки. Волонтери Ukrainian Vancouver відкрили координаційний центр, де приймали пожертви й пакували гуманітарні вантажі. За перші місяці війни лише ця організація відправила понад 50 тонн допомоги – здебільшого ліки, турнікети, генератори, бронежилети.
Окремо активно працював проєкт Vancouver Island Supports Ukraine. Його заснували жителі острова Ванкувер, які об’єднали ресурси місцевих громад і бізнесів. Вони зібрали сотні тисяч доларів на медичне обладнання, тепловізори та транспорт для українських лікарів і рятувальників. Частину вантажів доставляли через польські гуманітарні склади, решту – напряму в українські шпиталі.
У цей час до допомоги долучилися не лише українці. Крамниці, кав’ярні, університети та великі компанії проводили кампанії зі збору коштів. Студенти Університету Британської Колумбії організували благодійний концерт, на якому зібрали понад 100 тисяч доларів. У McArthurGlen Outlet створили пункт збору одягу для біженців, а відомі ресторатори перераховували частину прибутку з продажів на гуманітарні фонди.
У місто почали прибувати українські сім’ї, які тікали від війни. Волонтери зустрічали їх в аеропорту, допомагали знайти житло, оформити документи, записати дітей до школи. У римо-католицьких і греко-католицьких парафіях проводили уроки англійської, збирали дитячі речі й шкільне приладдя. Канадські родини приймали переселенців у своїх домах, а муніципалітет виділяв кошти на підтримку програм адаптації.
Ванкувер перетворився на один із головних центрів підтримки України на заході Канади. Місцева благодійність вийшла за межі міста й стала частиною глобального руху. Для багатьох жителів це вже не просто допомога іноземній країні, а особисте питання – прояв солідарності, який змінив уявлення про те, що означає бути частиною світової спільноти.
Джерела: